Ініціація (нов.оформл.) Дашвар Л.

• Від майстрині гостросюжетної прози
• Перевидання роману в оновленому оформленні

Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. «Чорні рієлтори» відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок, він навіть вийшов на нотаріуса Германа, який обдурив стару. А коли повернувся на хутір, то вже ні хати, ні Костомарової не було...

Тим часом у Києві одна дівчина потрапляє у вир дивних подій. Усе починається зі снів про мерців, далі — зустріч із нотаріусом Германом та його зникнення. І Блейк, у якого Меланія закохується до нестями, і який зраджує її. Від того часу дівчині сниться вже інший сон: про розлючений натовп, стару жінку, Блейка, який прохає про допомогу... От-от шляхи всіх героїв перетнуться. І тоді кожен з них — хоче він того чи ні — пройде свою ініціацію. Ініціацію на право вважати себе людиною...

Люко Дашвар (справжнє ім’я Ірина Іванівна Чернова; 3 жовтня 1957, Херсон) — українська письменниця, сценарист, журналіст.

З автобіографії:

«Вперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата, і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика-Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і Леніна. А хотілося — маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін, і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір.

З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали, і я не знала, як з цим жити. Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато… Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки відповідала, що найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата.

Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш — надзавдання у будь-якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама — незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата…

У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір’ї цілих сорок п’ять хвилин. Розкіш! І я би вимолила у батьків ту довідку, та — «на панщині пшеницю жала…» І книжка у батьківській бібліотеці — «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів.

Клас п’ятий, шостий — далі було як у всіх. Дві вищі освіти — Одеський інститут легкої промисловості (інженер-механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління). У журналістиці з 1986 — це за покликом. Лінотипи, метранпажі — я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп’ютери?! Ювелірна ручна праця — регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після — такий кар’єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би — шкребися по тій драбині. Звільнилася — перехрестилася. Ні, чиновцництво таки — стан душі. І я заснувала свою газету. Дві. У Херсоні. Реклама — гут! Соціальні проблеми — жах! Політика — «голосуйте за…». А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя — реалії регіональної журналістики.

З початку? Інші невідомі порадили — ідь краще… Нове тисячоліття моя сім’я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал — двісті баксів і старий комп’ютер. Попереду — будь що за примхами уяви. Земляк-херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!». Бережи його, Боже! Як впряглися…

У 2001-ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря»… Найемоційніші часи. По селах… А листи… Рубрику вигадала — «Пам’ятаю все життя». Хитро — аби людина розповіла про єдиний факт, який буде пам’ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати — неможливо. Забути — не виходить.

Потім журнали — від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це — позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво — писати сценарії для кіно. Порилася у старих файлах — за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською?

З 2006-го займаюся тільки цим — пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези — що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?»

Цікаві факти:

• Свій псевдонім — Люко Дашвар — письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей.
• Саме посаду обліковця листів у газеті Ірина Іванівна вважає джерелом багатьох своїх сценарних і книжкових ідей.
• Діти і чоловік письменниці її творів не читають, за що вона їм вдячна.
• Прототипи літературних героїв та сюжетів Люко Дашвар, здебільшого, почуті або побачені письменницею у реальному житті.