Покров (нов. оформл.) Дашвар Л.

Ніч проти 30 листопада 2013 року багато чого змінює і в житті країни, і в долі киянки Мар’яни Озерової. Після розміреного напівсонного існування дівчина опиняється у вирі подій і несподіваних зустрічей: виснажливі чергування на Майдані, зникнення коханої людини та пошуки нащадків у сьомому коліні славного козака Яреми Дороша, яких прокляла його дружина - зарозуміла шляхтянка Станіслава. Та чи не даремні пошуки? Адже перед цими щасливцями постає непростий вибір - незліченні скарби, що їх мають успадкувати від свого предка, чи кохання і воля…Люко Дашвар (справжнє ім’я Ірина Іванівна Чернова; 3 жовтня 1957, Херсон) — українська письменниця, сценарист, журналіст.З автобіографії:«Вперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата, і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика–Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і Леніна. А хотілося — маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін, і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір.З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали, і я не знала, як з цим жити. Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато… Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки відповідала, що найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата.Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш — надзавдання у будь–якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама — незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата…У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір’ї цілих сорок п’ять хвилин. Розкіш! І я би вимолила у батьків ту довідку, та — «на панщині пшеницю жала…» І книжка у батьківській бібліотеці — «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів.Клас п’ятий, шостий — далі було як у всіх. Дві вищі освіти — Одеський інститут легкої промисловості (інженер–механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління). У журналістиці з 1986 — це за покликом. Лінотипи, метранпажі — я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп’ютери?! Ювелірна ручна праця — регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після — такий кар’єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би — шкребися по тій драбині. Звільнилася — перехрестилася. Ні, чиновцництво таки — стан душі. І я заснувала свою газету. Дві. У Херсоні. Реклама — гут! Соціальні проблеми — жах! Політика — «голосуйте за…». А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя — реалії регіональної журналістики.З початку? Інші невідомі порадили — ідь краще… Нове тисячоліття моя сім’я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал — двісті баксів і старий комп’ютер. Попереду — будь що за примхами уяви. Земляк–херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!». Бережи його, Боже! Як впряглися…У 2001–ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря»… Найемоційніші часи. По селах… А листи… Рубрику вигадала — «Пам’ятаю все життя». Хитро — аби людина розповіла про єдиний факт, який буде пам’ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати — неможливо. Забути — не виходить.Потім журнали — від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це — позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво — писати сценарії для кіно. Порилася у старих файлах — за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською?З 2006–го займаюся тільки цим — пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези — що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?»Цікаві факти: Свій псевдонім — Люко Дашвар — письменниця вигадала, зібравши склади і літери імен дорогих для неї людей. Саме посаду обліковця листів у газеті Ірина Іванівна вважає джерелом багатьох своїх сценарних і книжкових ідей. Діти і чоловік письменниці її творів не читають, за що вона їм вдячна. Прототипи літературних героїв та сюжетів Люко Дашвар, здебільшого, почуті або побачені письменницею у реальному житті.